Тернопільський національний медичний університет ім. Івана Горбачевського відвідав начальник управління медичних кадрів, освіти і науки Міністерства охорони здоров’я України, професор Сергій УБОГОВ. Попри насичений дводенний графік роботи, пан Сергій знайшов час і на цікаву змістовну розмову для «Медичної академії».
– Пане Сергію, ви вперше в ТНМУ? Які враження від нашого університету?
– Так, у Тернопільському національному медичному університеті ім. Івана Горбачевського офіційно я вперше. Оскільки управління, яке я очолюю, є профільним для всіх медичних університетів, що належать до сфери управління охорони здоров’я, тож ми постійно співпрацюємо, видаємо різні директиви, спостерігаємо дистанційно, але ж треба бачити й на власні очі, як той чи інший університет працює. Враження в мене від ТНМУ дуже позитивні! Я й на засіданні вашої вченої раді сказав, що ТНМУ – один з найкращих університетів України, до того ж не лише серед медичних. Незважаючи на те, що був тривалий карантин через COVID-19, триває війна, університет розвивається. Всі приміщення відремонтовані, закуповують нове наукове обладнання, створюють та оснащують лабораторії. Виростають науковці. Освітні результати – високі, зокрема, показники складання іспитів «Крок» у ТНМУ одні з найкращих.
Які є проблеми? Вони більше системного характеру, не пов’язані безпосередньо з університетом, а з певними законодавчими перепонами. Наприклад, бачення нашого міністерства й, зокрема, міністра Віктора Кириловича Ляшка таке: кожен університет повинен мати свою університетську лікарню, щоб максимально забезпечити процес підготовки не лише студентів, а й інтернів, охопити якнайбільше спеціальностей та дисциплін. Зрозуміло, коли університет укладає угоди про співпрацю з іншими закладами, зокрема, тими, що стали комунальними некомерційними підприємствами, в яких разом зі статусом дещо змінилося й ставлення до державних університетів, подекуди виникають проблеми з розміщенням клінічної бази, з допуском студентів до пацієнта, щоб вони могли брати участь або хоча б спостерігати, як здійснюється процес надання медичної допомоги. Це серйозні виклики. У різних регіонах ситуація складається по-різному, та, на жаль, Тернопільська область і Тернопіль – одні з проблемних, адже університетської лікарні тут нині немає, а отже, натомість є складнощі з розміщенням клінічних кафедр. Потрібні зміни в законодавстві, зокрема, у законі «Про оренду державного та комунального майна» треба зробити виняток для державних медичних вишів, не брати з них непідйомну орендну платню. Невід’ємною складовою забезпечення якості медичної освіти є саме якісна практична клінічна підготовка. А як її можна забезпечити, якщо студент, інтерн не бачив пацієнта, не виконував безпосередньо маніпуляції власними руками?!
– Коли можна очікувати зрушення в цьому питанні?
– Це проблема, що розв’язується не лише на рівні міністерства. Це рівень уряду та депутатського корпусу. На якомусь етапі не було політичної волі вносити зміни в закон про оренду, але ми знову спробуємо ініціювати внесення таких змін, адже на підзаконному рівні – наказом міністерства чи навіть постановою Кабміну – не вдається врегулювати це питання. Не все тут просто, але, як відомо, дорогу здолає той, хто йде.
– За вашими спостереженнями, чи вплинула війна на вибір професії лікаря?
– Мабуть, все дуже індивідуально. Війна – це взагалі час контрастів. Під час війни проявляються як справжні герої, так і боягузи, зрадники, колаборанти. На поверхню виходить як найкраще, так і найгірше. Аналогічно й з медициною: хтось побачить, що професія медика – героїчна. Війна ще більше підсилює це, адже медики нині на рівні з військовими борються на фронті за нашу країну та людські життя. Інших же навпаки це відлякає. Хтось зосередить свою увагу лише на тому, що це тяжка праця, жертовна, часто невдячна, не завжди достатньо високооплачувана. Хоча, до слова, наш міністр максимально старається, щоб підняти бодай той мінімальний рівень оплати праці лікаря, медика, медичної сестри, фармацевта, всіх, хто працює у системі охорони здоров’я. Вже другий рік приймається Постанова про мінімальний бар’єр заробітної платні, наприклад, що не можна виплачувати менше 20 тисяч зарплати лікарю, 13500 – медсестрі. Розумію, що це небагато, але все ж таки. Навіть викладачі деякі менше отримують, маючи наукові ступені та вчені звання. Та це вже окрема історія. Втім, це також дуже серйозний виклик для системи вищої освіти, зокрема, медичної. Адже якщо зарплатня кандидата наук може бути меншою, як у медсестри, то це, звичайно, дуже демотивує. Бо яка ж тоді планка вимог? Це комплексна проблема, яку нам потрібно розв’язувати з міністерствами освіти та науки, фінансів, економіки, з депутатським корпусом.
Повертаючись безпосередньо до вашого запитання, повторюся, що все дуже індивідуально: хтось захопиться образом медика та захоче ним стати, когось це відлякає й він шукатиме легших шляхів, адже вступати в медичний навчальний заклад і так найскладніше. Де ще є бар’єр 150 балів? На жаль, на тлі війни ослабла підготовка випускників шкіл, стреси вплинули на результати складання НМТ, тому в нас не повністю виконується державне замовлення, не всі змогли подолати цей бар’єр.
– Нещодавно запроваджена нова модель інтернатури. Вона працює, як і було заплановано?
– У чому полягає нова модель інтернатури? Насамперед змінився перелік спеціальностей: зменшився з 35 до 23, деякі спеціальності перенесли на вторинну спеціалізацію. Крім того, були змінені вимоги до баз стажування, до кураторів інтернатури, більш детально описані вимоги до атестації інтернів, де йдеться про «Крок-3», практичний іспит. Але найбільш принциповим є те, що запроваджено рейтинговий розподіл. Через війну він не відбувся повною мірою. Два роки розподіл проходив, як відомо, на рівні університетів за принципом, коли залежно від успішності формувався рейтинг. Заклади охорони здоров’я через обласний департамент охорони здоров’я збирали кількість вакантних місць. Була забезпечена цілковита прозорість: на сайті університету були опубліковані і рейтинг, і наявні місця. Більше того, безпрецедентно на сайті Міністерства охорони здоров’я були опубліковані всі вакансії в розрізі областей, а згодом і місця, виділені університету. В ідеалі цей розподіл мав би бути всеукраїнським. І це єдине, що ми не змогли реалізувати, адже в ручному режимі це неможливо. Яким ми бачимо розподіл? Аби мінімізувати людський чинник, усунути так звану корупційну складову, зробити його прозорим, об’єктивним і справедливим, щоб випускник Тернопільського медичного університету міг обирати не лише ті регіони, які ми закріпили за університетом, а в будь-якому куточку України, в електронну систему закладається відповідний алгоритм, де враховуються й побажання самого випускника. Чим вищий рейтинг – тим більше шансів обрати з наявних місць кращі з того, що пропонує держава або ж заклади готові забезпечити за кошти державного бюджету проходження інтернатури. Зараз уже технічні вимоги до всеукраїнського розподілу із застосуванням електронної системи, яка виявилася дуже трудомісткою, розроблені, тож сподіваємося встигнути до червня 2024 року. Наразі ще вирішуємо, як діяти з випускниками-стоматологами та фармацевтами, адже для них немає такої кількості бюджетних місць. Можливо, для них надаватимемо певну кількість вакантних місць у країні та пропонуватимемо за бажанням узяти участь, адже так склалося, що більшість й так переважно обирає працю в приватних клініках. На деякі спеціальності, що вкрай потрібні державі, – епідеміологія, медична психологія, психіатрія, інфекційні хвороби, лабораторна діагностика, мікробіологія, вірусологія – як виняток, ймовірно, запропонуємо йти й контрактникам, тому що маємо заповнити ці кадрові потреби.
– Ви – почесний президент ГО «Асоціація капеланів в охороні здоров’я України». Особисто для вас яке місце Бога в медицині?
– Нині ми велику увагу в медицині приділяємо якості освіти, практичній підготовці, сучасним технологіям. Але багато проблем насправді мають підґрунтя морально-етичні. Коли порушуються етика, деонтологія лікаря, медичної сестри, медичного працівника – звідси й корупція, і неналежне виконання посадових обов’язків, не завжди добре ставлення до пацієнта. Тому в жодному разі не можна медицину перетворити на технократичну. Етика завжди має бути в основі медицини. Одвічний постулат: ставитися до інших, як до самого себе. Втім, і лікар буває пацієнтом. І він би хотів до себе уваги, чесного, професійного, відповідального ставлення, щоб на ньому не наживалися, не приписували те, чого не треба, щоб не брали за операцію гроші. Чому ж нині НСЗУ виявляє численні факти, що там, де держава виділяє гроші на лікарські засоби, на медичні вироби, на певні маніпуляції операцій, лікарі продовжують брати ще якісь додаткові тіньові плати, відправляють в аптеки придбати ліки, що є у лікарні? Це етика? Якщо медицина втратить духовність, етичність, моральність – це біда. У Книзі Сираха сказано, що страшно впасти в руки лікаря-грішника. Але якщо лікар вірить у Бога, молиться, старається, Господь йому дає успіх у його добрій справі лікування людей. Тому краще все-таки потрапити до лікаря духовного. Знаю, в Тернопільському медичному університеті таких чимало, зокрема, й серед викладацького складу.
– Розвиток капеланства в Україні впродовж останніх років, мабуть, дуже бурхливий?
– Духовні та релігійні аспекти дуже особистісні, та все ж, як на мене, на нашій українській землі медицина, медична освіта споконвіку розвивалися нерозривно з релігією та церквою. Внаслідок співпраці церкви й медицини виокремилася гілка церковного служіння, яка має назву капеланського служіння. Це – не парафіяльний священник. Це – священнослужителі, які покликані й відокремлені для служіння саме в лікарнях, медичних установах. В ідеалі вони мали б охопити духовною опікою всіх, хто перебуває в певній лікарні. Часто духовної підтримки дуже потребують не лише пацієнти, а й весь медичний персонал. Зокрема, COVID-19 це засвідчив: медики надзвичайно втомлювалися, вигорали. Війна також принесла їм свої виклики. Щодо пацієнтів, то я виділяю дві категорії, які особливо потребують духовної підтримки. Насамперед це паліативні пацієнти, біля них обов’язково повинен бути капелан, адже в людини в такий момент загострюються екзистенційні, внутрішні духовні потреби, переосмислення сенсу життя. Не лише психологічна підтримка, а й духовна опіка дуже потрібна також і тим, хто проходить реабілітацію, зокрема, тепер нашим хлопцям-військовим. Тож розвитку капеланства ми максимально сприяємо. Я вдячний нашому міністрові за те, що він всебічно це підтримав, завдяки чому нині маємо і професію капелана, і посаду капелана, і кваліфікаційні вимоги до нього. Уже запровадили спеціальність «Клінічне душпастирство»: це особи, які мають вищу богословську освіту, але їм треба пройти додаткову клінічну підготовку. Працюємо над створенням програми між вишами, коли заклади духовної освіти укладатимуть угоду про співпрацю з медичними університетами.
– Ви зауважили про вигорання медичних працівників. Чи траплялося таке у вас і як ви даєте з тим раду?
– У мене своя група ризику: я – державний службовець. Живу на роботі. Як іноді жартую: в мене не те, що особистого життя немає, в мене взагалі життя немає (сміється), лише робота. У міністерствах завжди було важко працювати, а в Міністерстві охорони здоров’я – ще важче, адже специфіка галузі дуже складна, потрібно вирішувати багато питань водночас і дуже оперативно. COVID-19 і війна внесли ще свої корективи, тож темп, інтенсивність і навантаження зросли значно. Не всі це витримують, кадри в нас часто змінюються, бо люди просто вкрай виснажуються – і морально, і фізично. Парадокс: дбаємо про здоров’я всієї країни, а на себе часу не знаходимо, тому що його немає, постійно в роботі. Що мені допомагає? Відвідування церкви. Кілька годин недільної Служби Божої допомагають мені позбутися втоми й дають енергію. Дуже важливо також, коли тяжко працюєш, усвідомлювати: а заради чого, власне, я це роблю? Коли в людини є розуміння сенсів, мети та важливості того, що вона робить, це відкриває внутрішні ресурси, з’являється сила, натхнення, бажання творчо та ініціативно працювати.
Провести час з дітьми – це теж дуже добра терапія. На жаль, мало в мене на це часу, але хоча б у вихідні погуляти з ними – вже чудово. До слова, для тих же капеланів або психологів, психотерапевтів обов’язковою вимогою є проходження супервізій. Це навіть не побажання, а обов’язок! Вони для запобігання професійного вигорання. Гадаю, що такі супервізії мають бути і для керівників, і для держслужбовців, щоб вони мали можливість періодично відірватися від своєї повсякденності, інтенсивного виробничого процесу й оновити сили.
– Як ви, власне, потрапили у сферу управління охорони здоров’я?
– У школі нас було четверо друзів, в одному класі навчалися, спортом займалися. Один з них – з династії провізорів, зокрема, його батько довго завідував великою центральною районною аптекою з багатьма відділеннями та власним виробництвом. Він так часто і захопливо розповідав нам про родинну справу, що ми всі четверо й вирішили вступати на фармацію. Вступили лише двоє. Цей друг, до слова, з династії, так і не став фармацевтом. А я вступив і не раз потім жартував: «Оце мене ти, Сашко, у фармацію закинув, а сам кудись утік».
Ще дужче полюбив фармацію в процесі навчання, спілкування з викладачами, де я зустрічав багато надзвичайно яскравих особистостей. Почав займатися наукою. Водночас у мене була дитяча мрія: стати військовим. Я все поєднав і став військовим фармацевтом. Закінчив Українську військово-медичну академію, прослужив десять років як військовий фармацевт. Згодом через певні обставини зняв погони та присвятив себе освітянській ниві, захистив дисертації, став завідувачем кафедри. Потім так сталося, що спробував себе на державній службі.
– Не шкодуєте про це?
– О, якби я тоді знав, куди йду, то ще добре подумав би, чи подавати свою кандидатуру на конкурс (сміється). Зізнаюся, взагалі не мріяв бути керівником. Навіть коли очолював кафедру, усвідомлював, що не хочу цього, міркував, кому цей обов’язок передати. Мене, як я жартував, влаштовувало бути рядовим професором. Хотів займатися наукою, створювати якісний освітній контент. Адміністративна посада не дає на це ні часу, ні сил.
Водночас як представник професії, як керівник я стикався з багатьма речами, які мені не подобалися в нормативно-правових актах, певних системних галузевих питаннях. Ми були заручниками системи й мені постійно хотілося щось покращити, щоб нашій професійній спільноті краще жилося. Тож коли дізнався, що є конкурс на посаду в міністерстві, взяв участь. Конкурс був дуже складний, багатоступеневий. На що нас лише не перевіряли! І на абстрактне мислення, і на вербальне, на знання законодавства, стресостійкість, на лідерські якості, на професійні знання, були ситуаційні завдання – усні та письмові, провокаційні запитання, кілька співбесід. Конкурс насправді дуже складний, тож більшість його не проходить, не склавши вже перший тест на абстрактне мислення. З кожним етапом кількість претендентів все тане й тане. А я з Божою допомогою дійшов до фінішу. І мене призначили (тоді ще був директорат) генеральним директором директорату медичних кадрів, освіти і науки Міністерства охорони здоров’я. А з першого дня таке почалося! Ще й війна повномасштабна через місяць. Не гадав, що буде аж так важко. Справді це дуже відповідальна робота. Але два роки вже працюю, якось вижив. І попри те, що дуже важко, вдалося зробити деякі речі, зокрема, для своєї улюбленої фармації. Наприклад, роками не вирішувалося питання затвердження стандарту магістра фармації, не могли знайти компромісне рішення. Ми його таки знайшли, і нині фармацевтична освітянська спільнота має свій стандарт магістра. Запровадили також підготовку клінічних фармацевтів на післядипломному етапі, бо є велика потреба в них. Багато питань вирішили для інтернатури, безперервного професійного розвитку, атестації працівників сфери охорони здоров’я. Зараз запроваджуємо лікарську резидентуру. Багато зробили також для так званих професіоналів з вищою немедичною освітою. Приємно було чути вдячні слова на нашу адресу, що 20-30 років не вирішувалося це питання, нарешті ми його змогли зрушити.
– Які проблеми зараз, окрім, звичайно, глобальної – війни, найбільше вас турбують?
– У нас є не менш жахливий ворог, ніж зовнішній агресор, – це корупція. Щоправда, вже багато де завдяки різним новаціям і зміні підходів корупція просто унеможливлюється. Раніше доводилося чути, що десь в якихось областях під час розподілу в інтернатуру працівники департаменту охорони здоров’я могли ледь не квартиру придбати за рахунок тих хабарів, які вони брали за скерування на те чи інше місце. Зараз таке практично неможливе. Зробимо електронну систему – взагалі буде виключено. Створюємо також портал вакантних посад у комунальних державних закладах, адже там теж чимало хабарництва. Тепер усе буде об’єктивно та прозоро, тобто перекриваються ці корупційні канали для тих, хто працює в обласних департаментах, в керівництві чи кадровій службі лікарень.
Це одна з найсерйозніших проблем, що підточує нас зсередини. Коли чують про нашу корупцію, нам перестають допомагати й наші міжнародні партнери. Вважаю, нам усім потрібне перезавантаження – ментальне та морально-етичне. Ми роками навчені корупції на всіх рівнях: навіть батьки школярів щось комусь давали, щоб отримати оцінку, давали хабарі в університетах під час вступу та випуску, під час працевлаштування. І це ввійшло у нашу ментальність. І наш народ, який сварить владні органи за корупцію, другою рукою сам на дрібному рівні творить її. Це серйозний виклик. Знову ми повертаємося до питань духовності.
Не потрібно постійно шукати крайніх, мовляв, хтось винен у моїх проблемах. Просто треба самому дати собі чесний діагноз, визначити власні слабкі місця й недоліки, почати над ними працювати та взяти відповідальність за себе, свою країну, за свій професійний напрямок. Принаймні те, що в наших силах. Наш менталітет формувався в дуже трагічних історичних періодах уже кілька століть, тому в українців сформувалися як дуже гарні риси, так і не цілком. Але над цим можна та треба працювати. Тоді далі розвиватимемося духовно, цивілізаційно. Вважаю, в України величезний потенціал, ми можемо стати однією з передових країн Європи, коли будуть не від нас, а до нас їхати.
– Щиро дякую за змістовну розмову! На завершення: що хотіли б побажати колегам з Тернопільського національного медичного університету?
– Мені подобається команда ТНМУ. Хоча я вперше приїхав офіційно, та за вашим університетом спостерігаю постійно. Слухаю, порівнюю, відстежую. І не лише я. У вас є постійний пошук нового, рух вперед, розвиток. Команда у вас на це заточена. Тому – так тримати та набирати обертів!
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА